Реалії часу

Причини неуважного ставлення до галузі лежать на поверхні. Відсутність м’ясної і молочної продукції вівчарства аж ніяк не загрожує продовольчій безпеці держави, а тому і плани виробництва її навіть не визначаються профільним міністерством. Якщо говорити про вовну або хутро вівці, то українці вже давно поповнюють казну Китаю, бо одяг азіатських виробників хоч і не може конкурувати з якістю вовняних виробів, але у ціні йому конкурентів немає.

Те, що розвиток м'ясного і молочного вівчарства зараз набирає темпів, не викликає жодного сумніву. Виявляється, багато державних програм, зокрема у Російській Федерації, спрямовано на розвиток вівчарства. Там вівчарі отримують не лише дотації - їм виділяють гроші з бюджету для розвитку цього бізнесу. І об'єднання вівчарів у єдиний холдинг – один із порятунків галузі.

Чи варто рятувати вовновий напрям галузі? Тут думки розділилися. Бо він останніми роками збитковий.

Галузь на сьогодні виглядає дуже непривабливо. Поголів’я скоротилося більш ніж в 10 разів у порівнянні з радянськими часами. Понад 90% тварин утримуються на селянському подвір’ї (від 5-30 до 100 голів), продукція виробляється для власного вжитку, і лише незначна її частина потрапляє на ринки. Поодинокі ферми на Одещині й у Криму (по 1,5-7 тис. голів) не в змозі забезпечити стабільних поставок продукції в торговельну мережу. До того ж вона занадто дорога: тільки на утримання однієї вівці витрачається 800 і більше гривень на рік.

У великому занепаді селекційно-племінна робота. Практично під загрозою зникнення опинились племінні господарства України. Висока вартість досліджень, що проводяться ветлабораторіями (загалом понад 1000 грн. за 1 голову) унеможливлює продаж племінних тварин за кордон і на внутрішньому ринку.

Відсутні й програми пільгового кредитування галузі, страхування тварин, виробництва продукції тощо. Системної держпідтримки теж практично немає, а кошти, закладені в бюджеті на фінансування програм розвитку вівчарства на 2013 рік, - незначні й не можуть суттєво вплинути на покращення стану вівчарства в цілому. При існуючих цінах на зерно, сіно, солому, ветпрепарати, на отриману від держави допомогу (100 грн. на 1 вівцематку; 3 грн. за 1 кг живої маси зданої на забій вівці) вівчар зможе купити кормів для однієї тварини всього на 2-3 місяці.

В отарах припинено ведення селекційної роботи щодо якісного поліпшення поголів’я овець, немає попиту і практично припинився племінний продаж тварин. Цінні племінні тварини реалізуються на м'ясо. Галузь втратила висококваліфікованих фахівців і робітників, а наукове забезпечення паралізоване. Тож нині вівчарство як галузь вже потребує реанімації. І без допомоги і підтримки держави опиниться на межі зникнення.

Продуктивність вівці всіх напрямів залежить від кількості, якості та вартості кормів. Але на відміну від решти травоїдних вона охоче поїдає понад 600 видів рослин, і за наявності випасу її утримання може бути значно дешевшим.
Але і тут виникає проблема, яку ніяк не хоче вирішувати держава, – дати вівчарям землю для випасу. Відповідь на запитання «Де взяти землі для створення пасовищ і чи можна для цього використовувати землі запасу?» з вуст Миколи Панночка, головного спеціаліста відділу використання земель Департаменту землеустрою, використання та охорони земель Держземагентства України, звучить якось непереконливо. Складається таке враження, що всі землі вже розподілено між приватними особами, і навіть узяти в оренду пасовища, що використовували вівчарі, неможливо.

Водночас існує проблема невикористання великої кількості сільгоспугідь, які мають цільове призначення (для випасу тварин і сінокосіння), перебувають у власності держави (землі запасу) і мають жахливий стан, бо багаторічне (понад 20 років) невикористання і відсутність на цих землях травоїдних тварин, постійне спалювання бур’янів тощо згубно впливає на родючість ґрунтів, погіршує загальний екологічний стан.

Так, унаслідок недбалого, негосподарського ставлення до земель запасу щороку з кожного гектара зникає від 700 до 1500 кг гумусу. На більшості степових територій його вміст уже нижчий за середній нормативний рівень. Дослідження, проведені науковцями в степах Криму, Херсонської і Луганської областей у 2007-2012 рр., доводять: на чверті чорноземів уміст гумусу становить менше 3%. Лише в Криму близько 200 тис. га земель запасу не використовуються (понад 100 тис. га ріллі, 84 тис. га пасовищ). На 21,9% цих площ вміст гумусу менше 2%, а в Ленінському, Красноперекопському, Роздольненському і Сакському районах понад третина степових територій мають гумусу менше 1%.

«Українську землю вже треба рятувати», - з біллю констатують фахівці. Тепер це вже достатньо вагома витратна стаття в бюджеті держави. На заходи з підвищення гумусу до середнього рівня в деградованих ґрунтах агротехнічними засобами знадобиться 5-7 років і 450 млн. гривень!

Зволікання ж із вирішенням цієї проблеми призведе до остаточної втрати кримського степу, перетворення його на пустелю. У подібному стані степові території в Одеській, Миколаївській, Херсонській, Дніпропетровській, Запорізький, Донецькій і Луганській областях.

Вівчарі вважають, що районні державні адміністрації, в чиєму веденні знаходяться землі запасу, у т.ч. і пасовища, не мають засобів для підтримки і поліпшення родючості цих земель. А передати придатні для випасу і сінокосіння земельні ділянки в користування тваринникам не поспішають. Створюється враження, що ті, хто сьогодні є розпорядниками і охоронцями основного народного надбання - землі, свідомо і наполегливо його знищують.

Вівця – рятівник української землі

На думку фахівців з вівчарства, виправити цю жахливу ситуацію можливо в набагато дешевший і швидший природній спосіб. Достатньо розмістити на цих землях певну кількість травоїдних тварин. І вівця як ніхто може виступити лікарем землі.

Впровадження на землях запасу випасного скотарства вигідне, перш за все, державі. В помірно недовгий термін і без зайвих витрат значно поліпшиться стан ґрунтів, а тваринники отримають доступ до значно дешевших і поживних кормів.

Для цього слід переглянути ставлення до державної підтримки вівчарства, зокрема і тваринництва взагалі. Досить відкуповуватися від агровиробника. Слід вжити заходів зі спрощення та здешевлення процедури отримання тваринниками земельних ділянок для виробництва кормів і випасання худоби.

Ситуація, що склалася, вимагає і впровадження термінових заходів зі збереження родючості степових територій, і оптимізації використання земель сільгосппризначення.

За словами голови Асоціації вівчарів і козівників України Василя Туринського, не буде перебільшенням твердження, що сучасне вівчарство - стратегічна галузь народного господарства, оскільки вона є важливою сировинною базою для багатьох галузей промисловості, а також має важливе природоохоронне і соціальне значення. Вівчарство забезпечує зайнятість і життєздатність населення у багатьох проблемних природно-кліматичних зонах України. Тому відновлення оптимального поголів'я овець - одне з актуальних завдань, у т.ч. держави. І можливості для їх вирішення в Україні є. Крім природних пасовищ, високопродуктивних порід овець, є ще господарства, які успішно працюють і в нових умовах досягають високих результатів. Є попит на вітчизняну продукцію вівчарства, і він швидко збільшується. Є переробна промисловість, що ще збереглася. Є ще, нарешті, вчені, фахівці, кадри, що чабанують, які, зберігаючи національно-регіональні традиції, можуть і люблять працювати з вівцями. І зможуть навчити інших.

Яндекс цитирования Рейтинг@Mail.ru